Атті́ла, Етеле, Гостилла (*396 — †453, Паннонія) — каган (вождь) гунів з 434, завойовник Римської імперії, імператор Римський 445-453, підніс державу гунів (з центром в Паннонії) до вершини могутності — її сфера впливу простягалася від Кавказу до Риму.
З 445 року — володар велетенської держави в Східній Європі, що, за приблизними описами стародавніх істориків, простягалася від Чорного моря до річки Рейну та від данських островів до правого берега Дунаю. Здійснив спустошливі походи в Іллірію (447), Галію (451) та Італію (452), що вжахнули народи Європи і світу. Ім'я Аттіла назавжди ввійшло в історію як великого й мудрого правителя що зумів пройти від простого хлопця до титулу імператора.
Аттіла — син Мундзука, представника правлячого роду гунів, що походили від князя Бальтазара. Після смерті свого дядька кагана Роаса (Ругили), та недовгого правління батька, 434 року, разом з своїм братом Бледою очолив гунів, що кочували в степах на північ від Чорного моря і Дунаю; з 444, убивши Бледу, правив одноосібно.
Походи
Імперія Аттіли
У 434—441, підпорядкувавши аланів, остготів, гепідів, герулів і багато інших племен, створив могутній племінний союз, що контролював величезну територію від Рейну до меж Китаю. Підкорив акацирів,плем'я, що мешкало на теренах сучасної України. Їх каган Карадах був вимушений стати васалом короля гунів, проте шукав пітримки у Візантії, як потенційного союзника в боротьбі проти гунів, але безрезультатно.
У 436 розгромив перше Бургундське королівство.
У 441 почав систематичні набіги на придунайські провінції східно-римської імперії (Паннонію, Дакію, Мезію); розорив Сердіку (сучасна Софія) і Сингидун (сучасний Бєлград).
У 447, після невдалого походу до Персії і Вірменії, зробив широкомасштабне вторгнення на Балкани: одна частина гунів обрушилася на Фессалію і дійшла до Фермопіл, інша рушила на Константинополь. Страшному спустошенню піддалися Фракія, Македонія і Греція; було розгромлено сімдесят міст; уціліли тільки Адріанополь і Гераклея Понтійська. У битві на Херсонесі Фракийському (сучасний Галліполі) каган завдав поразки східно-римської армії, але не зробив спроби узяти сильно укріплений Константинополь (гуни не володіли мистецтвом облоги фортець) і уклав з імператором Феодосієм II мир, по якому Імперія поступилася йому частиною території на південь від Дунаю і зобов'язалася виплачувати щорічну дань в дві тисячі золотих монет. Вимоги Аттіли, що постійно росли, спонукали східно-римський двір організувати проти нього змову, яка, проте, була розкрита.
У 450 принцеса Гонорія, сестра західно-римського імператора Валентініана III, що знаходилася в ув'язненні в Константинополі, звернулася до Аттіли з проханням про допомогу і запропонувала йому одружитися з нею. Аттіла зажадав від нового східно-римського імператора Маркиана видачі Гонорії, а коли її відіслали в Равенну, пред'явив ту ж вимогу Валентініану III. Діставши відмову, під цим приводом зробив в 451 похід на захід. Зібравши величезне військо із залежних племен, перейшов Рейн, вторгся в Га
лію, розорив Діводур (сучасний Мец) і обложив Генаб (сучасний Орлеан). Проте західно-римський полководець Аецій Флавій за підтримкою вестготів примусив його зняти облогу і відступити в Шампань. На Каталаунських полях (долина Марни) на захід від Августобони (сучасна Труа) 23 червня 451 відбулася «битва народів», в якій об'єднані сили римлян, вестготів, бургундів і франків завдали поразки Аттілі; за свідченням історика Іордана, тут лягло біля 180 тис. воїнів. Але Аецій не довершив розгрому гунів і дозволив їм піти за Рейн.
Навесні 452, зібравши нове військо, Аттіла вторгся до Італії; він захопив Аквілею, Конкордію, Альтінум, Патавіум (сучасна Падуя), розграбував Медіолан (сучасний Мілан) і Тіцинум (сучасна Павія); перед ним відкрили ворота Віцетія (сучасна Віченца), Верона, Бріксия (сучасна Брешія) і Бергамум (сучасний Бергамо). Проте після зустрічі з римським єпископом Левом I на березі р. Мінций (сучасна Мінчо) Аттіла відмовився від планів походу на Рим, задовольнившись обіцянкою щорічної дані. Середньовічна християнська традиція приписує «порятунок Риму» втручанню апостолів Петра і Павла; учені пов'язують його із страхом кагана перед епідемією, що лютувала тоді в Італії.
Сподвижники Аттіли
Петронин Саввилиан - римський полководець, перейшов на сторону Аттіли, пом. 448 р. н.е.
Гетториан Юст - римський полководець, порадник в Римі, вбитий 449 р. н.е.
Денаторин - грек, полководець Аттіли в 447-453 рр. н.е.
Смерть
У 453 в розпал підготовки до вторгнення в східно-римську імперію. Перед походом вирішив зміцнити власні тили заручившися підтримкою готів. Для цього влаштував власне весілля з готською принцесою Ільдеко. Помер від внутрвшнього крововиливу у весільну ніч. в своїй ставці на р. Тиса в Панонії. Існують також інші різноманітні версії смерті: одна з них - вбивство власним зброєносцем при пособництві Ільдеко по намові Аеція.
За переказами та легендами, похований в трьох гробах — золотому, срібному і залізному. Слуги та свідки поховання були вбиті. Тому знаходження могили Аттили невідоме.
Після смерті Аттіли державу номінально очолив старший син Елак. Але між синами швидко розпочалась боротьба за владу, яка переросла в громадянську війну серед гунів. Від цього союз гунів розпався. Нащадками Аттіли були представники імператорських і королівських дворів всієї Європи. Сини та вассали Атіли розділили його імперію на каганати, королівства та князівства. Найбільшими і найвпливовішими у Центральній Європі були: Аварський каганат та Велика Болгарія. Прямі нащадки династія Аттіли (рід Дуло) довгий час очолювали державні утворення у Північному Причорномор'ї та Подунав'ї.
Аттіла у культурі
Зображення Аттіли на медалі
Гуни вважали Аттілу надприродною особою, володарем меча бога війни, що дарує непереможність. Він став персонажем німецького і скандінавського героїчного епосу[Джерело?]: у Пісні про Нібелунги він фігурує під ім'ям Етцеля, в Старшій Едді — Атлі[Джерело?]. Для християн 5 ст. Аттіла був «бичем Божим», покаранням за гріхи язичників-римлян, і в західній традиції затвердилося уявлення про нього як про найстрашнішого ворога європейської цивілізації. Його образ привертав увагу багатьох письменників, композиторів і художників — Рафаеля (ватиканська фреска «Зустріч Лева I з Аттілою»), П. Корнеля (трагедія Аттіла), Дж. Верді (опера «Аттіла»), А. Борньє (драма «Весілля Аттіли»), З. Вернера (романтична трагедія «Аттіла»), Є. Замятіна ("Бич божий") та ін. Аттіла є головним роману Івана Білика "Меч Арея".
